Їдучи з Житомира чи Києва, пасажири просять водія маршрутки чи автобуса (до речі, незалежно – транспорт місцевого чи обласного значення) зробити зупинку в центрі Чуднова. Той уточнює, що обов’язково зупиняється на площі Хаїта. Також тут стоять місцеві таксисти, чекаючи пасажирів. Звідки від’їжджають жителі району в інші села? Звичайно, з площі Хаїта. Де зустрічаються чуднівчани? Знову ж – на площі Хаїта.

Звісно, в Чуднові немає офіційно зареєстрованої такої назви «Площа Хаїта», є вулиця Героїв Майдану. Але цю назву дав, як кажуть, народ, і її знає не одне покоління жителів не тільки нашого району, але й далеко за межами інших областей.

Хто ж такий Хаїт і чому він завоював таку шану та повагу на Чуднівщині? За допомогою звернулася до старожилів міста, котрі з приємністю розповіли про єврея Шмуля (Самійла) Алтировича Хаїта, котрий разом із дружиною Фаїною довгий час працював продавцем у Чуднові. Доля Шмуля Хаїта цікава сама по собі. Народився він 8 січня 1909 року. Будучи нащадком відомих у місті євреїв-купців, чоловік не бачив себе в іншій сфері, ніж торгівля. Під час Другої світової війни Хаїт воював на фронтах, захищаючи рідну Батьківщину. Отримав поранення, лікувався в шпиталі. Був ветераном війни, мав численні ордени та медалі. Його ім’я, як учасника бойових дій, внесено до книги «Переможці».

Дружина Хаїта, будучи ще незаміжньою, переховувалася від нацистської окупації в українській сім’ї в Карпівцях. Вона була зовсім не схожа на єврейку, тому карпівчани приютили її як свою родичку. Згодом, як багатьох сільських дівчат, забрали Фаїну на примусові роботи в Німеччину, де вона перебувала три роки, аж до 1945. Мабуть, саме це зберегло її життя від гетто та масових розстрілів євреїв у парку «Тетерів», що на Чуднівщині.

 З 1945 року сім’я Хаїтів проживала в Чуднові. Досі зберігся їхній будинок, котрий знаходиться біля магазину «Вілея», там донині проживають чуднівчани, котрі колись купили цю будівлю. Магазин, де працювало подружжя, знаходився на місці теперішньої автобусної зупинки біля кіоску «Житомирські ковбаси». Тут можна було придбати все: від солі до цвяхів, навіть мануфактуру. У 60-х роках минулого століття побудовано нове приміщення крамниці, яке нині знаходиться біля «Зодіаку». Тепер у колишньому магазині виготовляють меблі.

А яка була славна крамниця №2 Чуднівського споживчого товариства! В ній завжди було людно та гамірно. По-перше, знаходилася у гарному місці, адже поруч розташовувалась автостанція – і цим усе сказано. По-друге, в магазині можна було придбати будь-які продукти. Якщо якогось товару не бувало – до речі, в той час у дефіциті було борошно, шоколадні цукерки, смачний чай чи кава – то дядя Саша чи тьотя Фаня (так їх всі називали) обов’язково вам скажуть, коли зайти, і вони «з-під прилавка» вам продадуть все, що ви замовляли.

 Шмуль Хаїт завжди любив жартувати, а, даючи здачу, промовляв: «Три троячки – шість рублів», або «Папіроси брав? Не брав. А я вже порахував». Продавці були ввічливі, уважні, люб’язні та привітні, тому в покупців ніколи на подружжя не було ніяких нарікань.

У колишньої листоноші Світлани Філіпчук у сімейному архіві до цих пір зберігся документ від керівництва Чуднова, датований 1948 роком. Звичайно, й документом його не назвеш – клаптик паперу, де було написано, щоб у магазині «тов. Хаїт видавав щоденно безкоштовно хліб пенсіонерці т. Філіпчук». У післявоєнні роки так підтримували сім’ї, і це була велика підмога. Тоді ще ніхто й не знав слів «благодійність» та «спонсорство», але милосердя вже існувало.

Ось за такі прості та добрі справи завоював Хаїт всенародну славу не тільки на Чуднівщині, а й далеко за її межами.

Сім’я Хаїтів виростила та виховала трьох дітей, правда, ніхто з них не пішов у торгівлю. Донька Майя проживає в Санкт-Петербурзі, Ганна – в Ізраїлі, син Олександр був військовим, проживає в Маріуполі. Нині вони вже на пенсії, мають своїх дітей, онуків. Звичайно, прикро, що ніколи не приїжджають на свою малу батьківщину, адже тут залишилися їхні друзі дитинства, однокласники, та й Шмуль Хаїт похований на чуднівському єврейському цвинтарі. Діти можуть пишатися своїми батьками. Людина живе доти, поки її ПАМ’ЯТАЮТЬ.

ІРИНА ТОПИХА, Головний редактор ТОВ «Редакція газети «Життя Чуднівщини».