Тримав оборону Рубіжного разом із 500 бійцями в лютому. Вивів з оточеного заводу “Зоря” батальйон. Організував таємну переправу в Сєверодонецьк. Підполковник Денис Нохрін вісім років воює на Сході. У вересні його батальйон звільняв Діброву й Озерне на Донеччині, зараз тримає фронт поблизу Кремінної на Луганщині.

Під його керівництвом гвардійці провели хитру “сєверодонецьку операцію”, яка дала змогу вийти з оточення бійцям. Про бої на Луганщині, тактичне військове мистецтво та зустріч у звільнених селах — Суспільне розповідає історію українського захисника.

“Я бачив завзятість та азарт в очах воїнів”

Денис Нохрін народився у Чуднові на Житомирщині у родині військовослужбовців. Згодом родина переїхала до Львова. Всі чоловіки в родині служили в збройних силах. Денис на відміну від них обрав Національну гвардію. Війну в 2014 році зустрів в Рубіжному командиром батальйону Нацгвардії у Луганській області.

“Я знаю багато справжніх воїнів, у них азарт в очах. Вони брали участь у справжніх боях. В їх очах я бачив завзятість, бажання до перемоги“, — каже нацгвардієць.

Повномасштабну війну батальйон, яким командує Денис, зустрів у Рубіжному.

“Зустріли війну з перших днів, але зустріли її не так, як зустрічали наші підрозділи в центрі України, на півдні. На нас колонами не йшли. На нас пішли зразу планомірно повноцінним наступом з використанням всіх ресурсів як артилерії, так і танків, бронемашини. Вони знали, що у нас там укріпрайони є, так просто нахрапом (взяти — ред.) не получиться…”, — розповідає нацгвардієць.

Бої від перших днів точились запеклі. Обороняли місто 500 українських військових.

“На нас наступало фактично дві з половиною бригади. На оборону міста нас було 500 чоловік. Ми зуміли не один раз перегрупуватися і стримати оборону. Після чого підійшли наші підкріплення і резерви“, — згадує Нохрін.

“Спрацювала нестандартна тактика — своєрідне художнє мистецтво”

У Рубіжному підрозділ Дениса потрапив в оточення на заводі “Зоря”. Нацгвардійці тиждень тримали оборону.

“Ми попали в оточення на заводі “Зоря” в Рубіжному. Коли ми зрозуміли, що за нами йде стрільба. Ми зрозуміли, що це не наші. Противник міг взяти в кільце нас. Але це нам не заважало ще тиждень оборонятися на тому заводі і після вийти з боями”, — говорить Денис.

У підвалах заводу, де військові облаштували шпиталь для поранених, зберігалось 500 тонн вибухівки, розповідає військовий. Знахідка допомогла, коли бійці вирішили виходити з підприємства.

“Під час облаштування шпиталю у підвалах знайшли 500 тонн вибухівки. Завод її виробляв. У той вечір ухвалили рішення виходити з боями. Вдалось дезорієнтувати ворога. Зімітували відхід кількома шляхами. Спрацювала нестандартна тактика — своєрідне художнє мистецтво. Вдалось не тільки відбити атаку ворога, вдалось знищити багатьох російських військових“, — згадує нацгвардієць.

Після вдалого виходу з Рубіжного батальйон Дениса отримав завдання увійти до Сєвєродонецька з боку Воронового та Метьолкіного. На той час мости через Сіверський Донець були вже зруйновані. Тож військовим довелось організувати приховану переправу через річку.

“Потім нам поставили задачу увійти в Сєвєродонецьк, але з правого боку Воронове Метьолкіне, Борівське. Аби дати змогу вийти нашим збройним силам з “Азоту”, ми заходили, переправлялись через річку, штурмували“, — ділиться деталями операції Денис.

Саме після таємної переправи майор Денис Нохрін у липні 2022 року отримав державну нагороду “Хрест бойових заслуг”.

Два дні тому йому дали звання підполковника. Наразі батальйон, яким командує гвардієць, воює поблизу Кремінної на Луганщині.

Денис каже, на боці російської армії багато засуджених: “Вже другий тиждень у наступ ідуть одні “зеки”. Ми взяли декілька полонених, допитали. Знаємо про їхні сили та засоби. Дуже багато мобілізувалося засуджених з РФ з Білорусі”.

“Як сина обіймали і не відпускали”

У вересні батальйон Нохріна брав участь у звільнені Діброви та Озерного на півночі Донеччини.

“Коли повісили наш прапор, підбігали місцеві жіночки, бабусі падали в ноги і раді були, зустрічали.. Просто до сліз… Обіймали як сина і не відпускали. Словами важко ці емоції передати. Люди зустрічали як щастя і просили сльозно не уходити. Ми їм допомагали, ділилися всім, що у нас є: і продуктами, і водою, і речі давали. Хлопці самі все розуміють та мають бажання людям допомагати“, — Денис.